Додати новину
Січень 2010
Лютий 2010
Березень 2010
Квітень 2010
Травень 2010
Червень 2010
Липень 2010
Серпень 2010
Вересень 2010
Жовтень 2010Листопад 2010Грудень 2010
Січень 2011
Лютий 2011
Березень 2011
Квітень 2011
Травень 2011
Червень 2011Липень 2011Серпень 2011Вересень 2011Жовтень 2011Листопад 2011Грудень 2011
Січень 2012
Лютий 2012Березень 2012Квітень 2012Травень 2012Червень 2012Липень 2012Серпень 2012Вересень 2012Жовтень 2012Листопад 2012
Грудень 2012
Січень 2013
Лютий 2013
Березень 2013
Квітень 2013Травень 2013Червень 2013Липень 2013
Серпень 2013
Вересень 2013
Жовтень 2013
Листопад 2013Грудень 2013Січень 2014Лютий 2014Березень 2014Квітень 2014Травень 2014
Червень 2014
Липень 2014Серпень 2014Вересень 2014Жовтень 2014Листопад 2014Грудень 2014Січень 2015
Лютий 2015
Березень 2015
Квітень 2015Травень 2015Червень 2015Липень 2015Серпень 2015Вересень 2015Жовтень 2015Листопад 2015Грудень 2015Січень 2016Лютий 2016Березень 2016Квітень 2016Травень 2016Червень 2016Липень 2016Серпень 2016Вересень 2016Жовтень 2016Листопад 2016Грудень 2016Січень 2017Лютий 2017Березень 2017Квітень 2017
Травень 2017
Червень 2017
Липень 2017
Серпень 2017
Вересень 2017
Жовтень 2017
Листопад 2017Грудень 2017Січень 2018Лютий 2018Березень 2018Квітень 2018
Травень 2018
Червень 2018
Липень 2018
Серпень 2018
Вересень 2018
Жовтень 2018
Листопад 2018Грудень 2018Січень 2019Лютий 2019Березень 2019
Квітень 2019
Травень 2019
Червень 2019
Липень 2019Серпень 2019Вересень 2019Жовтень 2019Листопад 2019Грудень 2019Січень 2020Лютий 2020Березень 2020Квітень 2020Травень 2020Червень 2020Липень 2020Серпень 2020Вересень 2020Жовтень 2020Листопад 2020Грудень 2020Січень 2021Лютий 2021Березень 2021Квітень 2021Травень 2021Червень 2021Липень 2021Серпень 2021Вересень 2021Жовтень 2021Листопад 2021Грудень 2021
12345678
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Українські новини |

Андялоші — означає ангельський

Андялоші — означає ангельський
Олександр Андялоші з дружиною Любою біля свого будинку. Хочу розповісти про закарпатського угорця Олександра Андялоші — людину низки дивовижних талантів і захоплень. Відомий архітектор, європейського обширу художник, скрипаль — лауреат всеукраїнської премії Івана Огієнка. Глибоко віруючий і скромний інтелігент. Пречудовий оповідач. Надзвичайно толерантний. Палкий патріот Закарпаття і України... Олександр Андялоші  у гурті «Руснаки» — скрипаль (другий праворуч). ...Познайомив мене з паном Олександром мій давній друг, будівельник і підприємець Василь Гісем. Сказав коротко: «Феноменальний чоловік!». Тож, їду до Мукачева — міста, де мешкає герой моєї розповіді. І міста з гордою поставою, яке останнє століття величає себе «не першим, але і не другим» на Закарпатті. Міста, якому Андялоші створив герб і прапор. Олександр Іванович очікує мене («аби не блудив сюди-туди вуличками») проти міської ратуші або, як тут кажуть, — «вариської хижі». Сідає в машину і їдемо до нього додому. «Кращої кави, як варить моя Любов — ну, Любов Олександрівна, дружина, — наче поправляє себе, — не знайдете у цілому вароші! Не хвалюся, — додає Андялоші, — у неї творчий підхід до кожної справи». І це таки так. Нас привітно зустрічає симпатична струнка дама і запрошує до будинку та одразу ж пропонує каву — а та й справді пахне неповторно, по-ангельськи. Мабуть, інак і бути не може, адже я — у помешканні людей, котрі носять таке духовне прізвище... Бо Андялоші з угорської означає ангельський... Десять років керував архітектурою ​Мукачева і п’ять — Закарпаття Як справжні закарпатці, розпочинаємо бесіду про будинок. Тим паче, що для кожного архітектора його помешкання — гордість. А в нас іще прийнято казати: хто де жиє — такий і є. — У мене завжди була мрія спорудити собі дерев’яний, але одноповерховий будинок, — каже О. Андялоші. — Бо довгі роки я працював то на четвертому поверсі, коли був головним архітектором Мукачева; то на шостому, коли працював головним архітектором області. І з клеєного бруса. Це надійно, екологічно і тепло. Товщина стін — лише 17 сантиметрів, та замінює   52-сантиметрову кладку з цегли! Будинок загалом невеликий — 90 квадратних метрів. Та Олександр Іванович спроектував його так, що він дуже зручний і функціональний. А весь опалюється, що нині не зайве, — однією невеликою залізною грубкою. Правда, господарі хочуть вимурувати цегляну, як було колись, кахлю, аби взимку ставало ще комфортніше. Дім розташований так, що видно бані монастиря, поруч — кедровий ліс. Тож відкривається чудова панорама. На подвір’ї багато квітів, росте молодий сад. Це все — старання господині. І так, що називається, плавно переходимо до біографії пана Олександра. Розповідає про себе скупо. Народився 23 квітня 1951 року в селі Вилок. Коли хлопчикові було чотири роки, родина переїхала до Мукачева. Тут же 1968-го закінчив угорськомовну середню школу. Вступив до Львівського сільгоспінституту на факультет архітектури. У виші й одружився на щирій українці, вродливій Любі з Тернопільщини — також здобувала фах архітектора. За направленням 1974 року приїхав працювати в рідне Мукачево. Набравшись досвіду, десять років працював головним архітектором міста. Згодом, з 2008-го по 2013-й — головний архітектор Закарпатської області. 2005 р. — отримав звання заслуженого архітектора України. П’ять років викладав у Закарпатському художньому інституті. І скрізь його поважали за працелюбність і новаторство. — Якщо оглянутися назад, у ті роки, коли ви працювали на таких відповідальних посадах, — що згадується насамперед? — запитую. — Мій принцип був і залишається один: дивитися на речі творчо, шукати новизну, відходити від шаблону, — відповідає О. Андялоші. — Очолюючи архітектурну службу Мукачева, був ініціатором відкриття пішохідної зони у місті. Тоді це вважалося мало не відкриттям. Оновив усі фасади у самому центрі — замінив великі незугарні вікна хрущовської доби на малі, які були притаманні старовинним будівлям. Став співавтором трьох міських генпланів — час диктував нове бачення, хоча постійно слід було перемагати таке явище, як брак коштів. Але якось виплутувалися. Здійснив архітектурну прив’язку пам’ятника Кирилу і Мефодію (колись на тому місці стояли монументи Сталіну, а потім Леніну). Було й чимало інших більших чи дрібніших моментів. І врешті, зокрема, середмістя й центральні вулиці мають такий вигляд, що не соромно запросити гостей з Європи. — Вас також хвалили на посаді головного архітектора області... — Тоді теж було зроблено чимало. Я працював над меморіальним комплексом «Красне поле» біля Хуста, над пам’ятником відомому силачеві Європи Іванові Фірцаку-Кротону в селі Білки — і за це відзначений обласною художньою премією імені Йосипа Бокшая і Адальберта Ерделі (2008 р.). Я із задоволенням займався порятунком «Чеського кварталу» в Хусті, провів благоустрій центру міста Сваляви і розбудовував парк у санаторії «Квітка полонини»... А ще, перед тим, після великої повені 1998 року, — ми зуміли звести у Рахові 12 будинків за принципом «Житло в короткі строки» протягом трьох місяців. Це збірні щитові домики з дерев’яним каркасом. Два такі ж — у селищі Ясіня, чотири в селі Лазещина. Людям вони служили і служать. Таке приємно згадувати, — задоволено посміхається Олександр Іванович. Ще один творчий інтерес архітектора — музика. Уже тридцять чотири роки народний фольклорний гурт «Руснаки» з Мукачева популяризує давні закарпатські пісні. В цьому колективі грає на скрипці і Олександр Андялоші. А тепер ще й «освоїв» флейту. «У нашому репертуарі — співанки, які звучали з уст наших прадідів сто і більше літ тому, — каже пан Олександр. — Я тут молодію! Бо кожен виступ гурту — це завжди незабутнє та захоплююче дійство, схвальні аплодисменти». А виконують «Руснаки», до речі, українські закарпатські пісні, словацькі, угорські, німецькі і навіть італійські... Артисти вдало поєднують зміст і форму, тонко відчувають запити публіки. Тому вони є бажаними гостями у численних санаторіях Закарпаття, по всій області і за кордоном. Свою виконавську майстерність демонстрували у багатьох країнах Європи — Угорщині, Словаччині, Польщі, Італії... Також «Руснаки» — постійні учасники всеукраїнських та авторитетних міжнародних пісенних заходів. І насамперед тих, де поціновується українське пісенне мистецтво. У 2010 році колектив став улюбленцем глядачів у програмі «Фольк-музик» на українському національному телеканалі, а 2014-го «Руснаки» нагороджені всеукраїнською премією ім. Івана Огієнка. І вже в нинішньому відзначені щорічною Мукачівською міською премією імені Олександра Духновича. Маю сказати, що на Закарпатті скрипач або ж гудак здавна цінується високо!.. Бо жоден інструмент не зможе так розчулити і звеселити душу, як гуслі-скрипка... Про рід і сім’ю — Мій дідо Михайло Поп 1900 року народження (за маминою лінією) був архітектором. Закінчив високу школу, тобто вуз, у Празі. Працював у відомій фірмі «Латориця», — розповідає Олександр. — Побудував у тридцяті роки минулого століття на цій однойменній річці дев’ять мостів — якщо їхати по старій дорозі на Верецький перевал; у Волівці — дерев’яну турбазу, а в самому центрі — каштіль (особняк) підприємцю Грінфельду, який і до сьогодні є окрасою цього селища. Там же за його кресленнями для лижників був споруджений 60-метровий трамплін... Згодом за фашистського режиму врятував од смерті одного єврея. А той віддячився тим, що у сорокові роки визволив з радянського табору, який розташовувався біля Сваляви і в який зганяли чоловіків-угорців і німців, мого діда. Ось така історія... Як досвідченого фахівця, Михайла Попа у ті ж сорокові призначають директором кар’єру у Виноградові. — Дід був високий — 196 сантиметрів, статний, — продовжує розповідь О. Андялоші. — Але все-таки від переслідувань радянських спецслужб не зміг врятуватися. Трапилося так, що його 1947-го дорогою з Берегова до Виноградова викинули з поїзда. Поламав хребет. Лежав у лікарні у Вилку. Кілька місяців мучився і помер. Залишилося троє дітей... Дідо по батькові Янош — був будівельником. Батько працював у торгівлі. Зразу по війні, коли ще кордони були відкриті, батько, молодий, з товаришами якось добрався до Дебрецена — хотіли звідти виїхати до Америки. Але як уже все було владнано, батько раптом відмовився — дуже засумував за домом і повернувся на Закарпаття. Така доля, — завершує спогади Олександр. Тож тут буде зайвим говорити, що обдарований юний Шоні-Сашко хотів і мріяв продовжити справу свого діда й стати архітектором. Його сім’я — талановиті, творчі й оригінальні — навіть самодостатні — люди. Дружина Любов Олександрівна два десятки років пропрацювала в чудовому інституті «Діпромеблі», а як вийшла на пенсію — почала займатися пошиттям ексклюзивних і весільних суконь. Прагнула бути модельєром зі студентських літ. І нарешті її мрія таки збулася. Син Жолт, так його називають домашні (офіційно Олександр), — дизайнер. Онука Бернадет — художниця, працює у Львові й закінчує навчання в тамтешній художній академії. Онук Тиберій — ще школяр. Донька Олександра Івановича Катерина — завідує відділом освіти, науки, молоді і спорту в Мукачівському міськвиконкомі. Теж з творчою жилкою. Разом з чоловіком Русланом, менеджером, виховують двох дівчат. Евеліна — кандидат у майстри спорту з гімнастики, Емілія — другокласниця. Про Олександра-художника і його виставки Сказати, що Андялоші любить малювати — не сказати нічого. Він цим живе. Але в людини таких різноманітних уподобань і захоплень не на все вистачає часу. Та й ще вимордував ковід, та й вік уже дає про себе знати. Але він працює. І постійно. «Чомусь не можу спати. Дуже мало сплю», — бідкається пан Олександр. А це, як на мене, свідчить про те, що хоче кожної днини щось створити. У нього постійно якісь клопоти як у архітектора. То просять одне зробити, то друге. А відмовити не вміє. Тож, навіть друзі, не кажучи вже про дружину і дітей, — благають потроху збавляти темп. Але не може. Ось лише коротко. Навесні — ювілейна виставка в Мукачеві. Щойно завершилася — у Львові в Будинку архітектора. Незабаром пропонують показати творчі здобутки в Закарпатському художньому музеї імені     Й. Бокшая. Відтак запрошують з експозицією до Генерального консульства Угорщини в Ужгороді... — В образотворчому мистецтві я люблю і графіку, і живопис, — каже член Національних спілок архітекторів і художників України Олександр Андялоші. А загалом його твори експонувалися чи не у всіх райцентрах Закарпаття. Виставляв роботи — в Ужгороді, Києві, Будапешті, містах Мієлец (Польща), Сигет (Румунія), Михайловці (Словаччина), а також у Китаї, Голландії, Німеччині, Швейцарії, Словенії. Мистецтвознавці характеризують творчість Андялоші-художника так: «Гармонійний синтез ліній, штрихів і площин формують структуру цілісності його композицій. Форма та зміст творять глибинний симбіоз як пейзажів, так і творів сакрального плану». А сам митець додає: «Радість творчого натхнення — благословення від Бога, до якого мусимо ставитися відповідально, і не терпіти фальші». Про надумані проблеми нацменшини — Я не бачу жодних проблем проживання угорців в Україні! — аж вигукує зазвичай спокійний і розсудливий пан Андялоші. — Дурнів, вибачте, з нас роблять політикани. Я тут удома. І — готово! Вже давно я міг бути в Угорщині. Але не маю навіть угорського паспорта і мені його не треба! У мене тут усі файні цімбори-друзі: й угорці, й українці, й русини, й росіяни, і цигани... Не можна розсварювати людей, які живуть у мирі й злагоді... — З XV століття всі мої предки — мадяри. Я закінчив угорську школу і поступив навчатися до Львова по-українськи. Сьогодні трудність, на мою думку, лише в тому, — наголошує Андялоші, — що немає двомовного хорошого підручника українсько-угорського, за яким би викладали у школах. Але й це не проблема, бо її можна розв’язати. А найкращий доказ відсутності будь-якої проблеми той, що діти в нас розмовляють двома-трьома мовами. І це цілком по-сучасному і, як тепер модно говорити, по-європейськи. Він вважає, що багато штучного й вигаданого привнесено у сам спосіб висвітлення життя нацменшин в Україні. І тими людьми, які достоту не знають реальностей закарпатців. — Дехто хотів би вказувати нашим краянам і влазити навіть у духовну царину — віросповідання. — Для чого це порушувати, — знову обурюється    О. Андялоші. — Я — римо-католик, ходжу постійно до церкви. Коли працював головним архітектором Мукачева — а це ще початок 80-х років, — то не був партійним. На бюро міськкому я заявив, що не хочу вступати, бо відвідую храм і від Бога не відречуся... То діялося тоді. Тепер, у демократичній державі, хто може нам щось забороняти? Моя дружина православна, я — сповідую християнство західного обряду, зять — греко-католик, одні свати — римо-, інші — греко-католики. І ми чудово розуміємося. На одне Різдво в одних святкуємо, на інше — у других. І все мирно й дружно. Ось такий він, закарпатський угорець-інтелігент. Мукачево Закарпатської області. Фото автора.


Читайте також

Володимир Остапчук розповів, чому так молодо виглядає в 37: "Заспиртувався нормально"

Переговори Байдена та Путіна завершилися

У Білому домі повідомили подробиці переговорів Байдена з Путіним


Новини, статті, коментарі, з щохвилинним оновленням, зараз — на сторінках Ua24.pro



Ua24.pro — свіжі новини 24/7. Додати свою новину можна швидко зараз — тут