Додати новину
Січень 2010
Лютий 2010
Березень 2010
Квітень 2010
Травень 2010
Червень 2010
Липень 2010
Серпень 2010
Вересень 2010
Жовтень 2010Листопад 2010Грудень 2010
Січень 2011
Лютий 2011
Березень 2011
Квітень 2011
Травень 2011
Червень 2011Липень 2011Серпень 2011Вересень 2011Жовтень 2011Листопад 2011Грудень 2011
Січень 2012
Лютий 2012Березень 2012Квітень 2012Травень 2012Червень 2012Липень 2012Серпень 2012Вересень 2012Жовтень 2012Листопад 2012
Грудень 2012
Січень 2013
Лютий 2013
Березень 2013
Квітень 2013Травень 2013Червень 2013Липень 2013
Серпень 2013
Вересень 2013
Жовтень 2013
Листопад 2013Грудень 2013Січень 2014Лютий 2014Березень 2014Квітень 2014Травень 2014
Червень 2014
Липень 2014Серпень 2014Вересень 2014Жовтень 2014Листопад 2014Грудень 2014Січень 2015
Лютий 2015
Березень 2015
Квітень 2015Травень 2015Червень 2015Липень 2015Серпень 2015Вересень 2015Жовтень 2015Листопад 2015Грудень 2015Січень 2016Лютий 2016Березень 2016Квітень 2016Травень 2016Червень 2016Липень 2016Серпень 2016Вересень 2016Жовтень 2016Листопад 2016Грудень 2016Січень 2017Лютий 2017Березень 2017Квітень 2017
Травень 2017
Червень 2017
Липень 2017
Серпень 2017
Вересень 2017
Жовтень 2017
Листопад 2017Грудень 2017Січень 2018Лютий 2018Березень 2018Квітень 2018
Травень 2018
Червень 2018
Липень 2018
Серпень 2018
Вересень 2018
Жовтень 2018
Листопад 2018Грудень 2018Січень 2019Лютий 2019Березень 2019
Квітень 2019
Травень 2019
Червень 2019
Липень 2019Серпень 2019Вересень 2019Жовтень 2019Листопад 2019Грудень 2019Січень 2020Лютий 2020Березень 2020Квітень 2020Травень 2020Червень 2020Липень 2020Серпень 2020Вересень 2020Жовтень 2020Листопад 2020Грудень 2020Січень 2021Лютий 2021Березень 2021Квітень 2021Травень 2021
123456789101112
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
31
Українські новини |

Нове видання: Енергетика мислі Донцова

Афористика Дмитра Донцова – це, може, одна з найцікавіших тем в українській гуманітаристиці ХХ ст. Цей автор захоплює читача вже самим стилем і способом свого мислення. Це автор пружний, соковитий, навіть демонічний у своїх змаганнях і поривах, своїх переживаннях і візіях. Він чітко ділить світ на Добро й Зло, і весь кидається в жахіття прірви борінь, які тривають між цими двома вічними субстанціями людського буття. Донцов не знає ні жалю, ані скрушности до тих суспільно-психологічних категорій, яким він кинув свій вирок. У його філософії світ Підлоти, Плиткости, Двоєдушности, Відступництва і Пристосуванства має бути підданий анатемі назавжди. Ці вступні оцінки й характеристики дещо пояснюють, чому ім’я Дмитра Донцова зазнало таких численних очорнювань та остракізмів в Україні. Український затуманений, завжди пацифістськи налаштований нарід і його квола еліта не могли стерпіти в своєму середовищі такого жалючого оводня, що немилосердно випікав та виганяв з національної психіки століттями поневоленої нації її фатальні вади: поступливість і слямазарність, примирливість і безвольність, анархію і пустомельство, позерство й лінивство. Тому Донцова проклинали українські ліві за те, що “був надмірним ідеалістом”, українські помірковані ліберали за те, що “був надмірним фанатиком”, українські консерватори за те, що “був надмірним революціонером”. Він, справді, робив все надміру. Надміру влучно скритикував соціялістів (і націонал-комуністів), що ті втратили відчуття національної правди й по-свинячому зарилися в матеріялістичну проблематику; надміру гостро й викривально описав автономістів-малоросів, що ті загрузли в безпринципності й холуйстві; надміру саркастично поцінував монархістів-федералістів, що ті запізнилися зі своїми ідеями літ так на двісті; надміру послідовно й принципово боровся із всіма виявами опортунізму, фарисейства й шкурництва, які роз’їдали й роз’їдають українське суспільне життя фатально. Він все робив надміру. Тож набути собі “доброї опінії”, “славного імени”, “загальної поваги” у світі української моральної трухлявости, культурної провінційности, політичної дріб’язковости він не міг ніяк. Донцов – це неугавне змагання українського сумління з усіма слабкощами й вадами нації. Це безнастанне пульсування критичної, пробивної думки, яка шукає точок опертя серед порожнечі і яка точить мури безвиході. Це колосальна сила волі, подана в енергетиці слова. Він будує, формує, напрямлює кожного українця, який щойно почне читати його вогненні статті та есеї. Як іенергетика Шевченкового слова, його динаміка мислі, пекучість стилю, барвистість образу чарують, проймають, болять, поривають. Кожен, хто доторкнеться до такої енергетики, стає вже інакшою людиною. Донцов застав українську націю в 1905 р., коли вона щойно пробуджувалася до повного національного життя. Ті “соврємєнні вогні”, проти яких застерігав Шевченко, потужними хвилями заливали український етнічний простір. Більшість інтелігенції самовіддано поринула в ліберальні та соціялістичні ідеї. Доба національно-визвольних революцій, що спалахнула в епоху Романтизму в Европі, вже закінчувалася, а для українців вона ще й непочиналася. Лівацький світогляд переконував, що ту боротьбу й не варто розпочинати, оскільки в майбутньому “щасливому й справедливому суспільстві” запанує інтернаціональне братерство, а ліберальні ідеологеми плекали й так безмежний український пацифізм та космополітизм в українському народі. Палка натура Донцова, його задерикуватий характер закономірно повели його до настроїв соціяльної революції, до підпільної боротьби. Він відразу став ідейним самостійником, коли більшість ще стояла на позиціях українського автономізму. Він відразу збагнув силу слова як засобу пропаганди нових ідей і висвітлювання нових просторів. Через якихось шість-вісім років пресової діяльностивін вже вважався чільним українським публіцистом. На нього звертають увагу відомі й впливові люди з різних таборів. А в той час він аналізує, критикує, переосмислює. Це приводить його врешті до кількох стратегічних висновків: українство загрузло в дрібнопроблемності, його культурна свідомість вражена хворобою анемічности й національного гермафродитства – малоросійської роздвоєности між своїм, національним, і чужим, імперським; фальшивий інтернаціоналізм лівих ідеологій пов’язав йому руки й душу, пристосуванський лоялізм офіційних українських середовищ, символізованих “Просвітою”, роз’їдає його характер. Найбільшим своїм учителем Донцов вважає Лесю Українку – цю стриману, але палку натуру, цю правдиву аристократку духу, задивлену у величну Античність, замріяну про шляхетну Готику, перейняту суворою етикою ранніх християн і конкістадорів. Вона просто рятує його серед трясовиння української літеплої просвітянщини. І він іде за її ідеалістичними яскравими візіями, як новонавернений. У 1913 р. Донцов розриває із соціялістами-революціонерами. За підтримки найдієвіших тодішніх провідників нації – аристократа Миколи Василька та Володимира Степанківського – він стає редактором низки закордонних видань, що виходили німецькою мовою, щоб пропагувати ідею української самостійности у світі. Водночас Донцов усвідомлює на цей час іншу велику загрозу для українства – російську цивілізацію. Саме цивілізацію, не імперію тільки, не царат, не бюрократично-визискувальну систему, про що говорили всі інші табори. Він ставить проблему категорично: на Україну наступає масивний світ московської ментальности, культури й соціяльности. Не просто московська влада, поміщики й капіталісти, московські чиновники і поліцейські-держиморди, а московський спосіб світосприйняття, світобачення, той відвічний московський деспотизм людської натури, безмежне рабство мас, грубий матеріялізм і потяг до брутальности, який зріє в цій цивілізації від Середньовіччя. Тому надалі Донцов моделює глобальні процеси політичних змагань як війни цивілізацій. Не війни між багатими й бідними, як пророкували соціялісти різних ґатунків, не змагання між різноманітними союзами держав на основі монархічних чи ліберальних традицій, як думали ліберали, а війни цілком відмінних національних душ. Українська душа ще не сформована. Щоб надати їй виразности, твердости, горіння, треба не політичної літеплости (компромісности й угодовства), а, навпаки, безмежного завзяття, розбурханої емотивності, категоричності, навіть фанатизму. З такими візіями й ідейними устремліннями Донцов розвивається як публіцист у 1914–1920-х рр. Найповнішу сконденсованість вони отримують у його етапних працях “Підстави нашої політики” (1921) та“Націоналізм” (1926). У 1922 р. Донцов очолює найавторитетніший український журнал “Літературно-науковий вістник”, який стає платформою для плекання нового українства, позбавленого калічних навиків, покірливих уявлень, провінційних тенденцій. Відтепер він має змогу впливати на письменників, встрявати в культурологічні дискусії, узагальнювати про національні поразки й осягнення. Так постає той культурно-естетичний та ідейний феномен, який пізніше назвуть “вісниківством”, тобто програмою й практикою його двох журналів “Літературно-науковий вістник” і “Вістник” (1933 – 1939). Міжвоєнна доба – це був коронний час для Донцова: він безжально розтинав рани національних болячок, сміливо нападав на ворогів національного змужніння, включав в українську культуру найширші й найнесподіваніші горизонти західних ідеологій та естетик. Він завзято полемізував, розгортав наступальні концепції, бився за кожну найменшу деталь нового українського світогляду (за працездатністю і чисельністю публікацій – це одна з найбільших творчих натур України!). Донцову довелося уводити в українську свідомість цілі пласти соціяльних та політичних почувань, які в інших народів розвивалися століттями, йому доводилося стрімко вкидати в неї сотні ідей та теоретичних тез із націології правого ґатунку, які наповнювали свідомість інших европейських націй від доби Романтизму, але які в Україні були справжньою екзотикою, часто незбагненною екзотикою. Тому історична роль його стала такою вибуховою: разом із Донцовим в нашу культуру й ідеологію увійшли принципи філософії ірраціоналізму та інтуїтивізму, націологічні постулати традиціоналізму та волюнтаризму, політологічні теорії елітарности, консерватизму та націоналізму, культурологічні тези про вічність героїки і силу романтики (неоромантики). Усі ці широкі теоретичні концепції засвоювало нове покоління, яке з дивовижною швидкістю перетворювалося на покоління титанів (в основному в Західній Україні і на еміграції). Донцов мав щастя побачити, як український націоналізм, який у 1920 р. був справою та ідеалом невеликої когорти людей, перетворився через двадцять років на потужний і масовий рух зі своєю героїчною прометеївською етикою, з залізним характером, з несамовитою любов’ю до ідеалу. Етика й психологія цього покоління залишилася заповітним ідеалом назавжди. * * * Велика добірка афоризмів Дмитра Донцова, яку дбайливо й скрупульозно підготувала мовознавець Оксана Микитюк, є правдивою скарбівнею думки, якій наперед суджено стати знаковим явищем для сучасної культури. У ній читач знайде все головне, що потрібно знати й відчувати про інтелектуальний подвиг Донцова: влучність суджень, розмах бачень, войовничість тверджень, ірраціональну енергетику узагальнень, і головне – світоглядну націленість на традиціоналістське, волюнтаристське, ідеалістичне сприйняття історії. Оксана Микитюк зуміла передати через короткі цитати всю глибочінь філософії Донцова. Водночас як лінгвіст вона вловила такі аспекти, тонкі нюанси його мислі, які пересічний читач зазвичай пропускає, не зауважує. І в цьому – особлива насолода пропонованої книги. Мова Донцова – це на сьогодні ще не відкритий материк українського духу. Оксана Микитюк розпахнула простір до цієї величної країни. Як публіцист і мислитель Донцов усвідомлював, що творить нову почуттєвість нації. Він хотів прищепити закинутому в Історії, бездержавному, м’якотілому й безвольному народові етику народів-панів, шляхетних і героїчних. Він розумів, яка прірва розділяє його націю від великих націй-здобувачів. Та, попри це дещо гірке усвідомлення, працював із захватом Дон Кіхота над подоланням цієї прірви. Як стиліст, Донцов творив на перехресті кількох мов: української, російської, польської, німецької, французької, італійської. Іноді ці перехрещування утруднюють сприйняття його логіки. Однак цілком не заважають вловлювати струмінь його духу. І ось ми бачимо живий процес народження донцовського стилю письма, який ще можна назвати вісниківським: імпульсивність думки, відчуття ударної ритміки складу, маєстичність образів, широчінь просторових узагальнень, розгорнуті синтаксичні конструкції, які зачаровують своєю багатоплановістю думки, добірно влучні слова-характеристики, вигадливі порівняння й вишукані недомовленості – усе працює на захоплення читача. Донцов був тим лаконічним і вимогливим спартанцем в нашій культурі, тим аристократом духу, тим вічним войовником Слова, який єдиний був здатен кардинально змінити її вітальні субстанції. Саме йому судилося нарешті подолати в публіцистиці народницько-сентиментальну, візерункову стилістику письма. Очевидно, що він використав досвід Івана Франка й Миколи Євшана, явних провісників “вісниківства” в нашій культурі, аби зробити українське Слово твердим та динамічним, пружним і сильним, наступальним і маєстатичним. Так, він був послідовним окциденталістом в українській культурі, який надавав їй ознак динамічности західних націй, але при цьому апелював передусім до традицій готичних та лицарських, аби назавжди утвердити в душі українства етику Парцифалів і Фавстів, Дон Кіхотів і Лоенґринів. І цей заповіт уродженця українського гарячого Приазов’я залишається одним із найпотужніших у нашій історичній свідомості. Олег Баган


Читайте також

Грози, град та рвучкий вітер: на Прикарпатті оголосили штормове попередження

В Одесі традиційно відвідали найстаршого ветерана

Загиблий чоловік, тіло якого на річці біля Житомира знайшов рибалка, виявився зниклим військовослужбовцем


Новини, статті, коментарі, з щохвилинним оновленням, зараз — на сторінках Ua24.pro



Ua24.pro — свіжі новини 24/7. Додати свою новину можна швидко зараз — тут