Додати новину
Січень 2010
Лютий 2010
Березень 2010
Квітень 2010
Травень 2010
Червень 2010
Липень 2010
Серпень 2010
Вересень 2010
Жовтень 2010Листопад 2010Грудень 2010
Січень 2011
Лютий 2011
Березень 2011
Квітень 2011
Травень 2011
Червень 2011Липень 2011Серпень 2011Вересень 2011Жовтень 2011Листопад 2011Грудень 2011
Січень 2012
Лютий 2012Березень 2012Квітень 2012Травень 2012Червень 2012Липень 2012Серпень 2012Вересень 2012Жовтень 2012Листопад 2012
Грудень 2012
Січень 2013
Лютий 2013
Березень 2013
Квітень 2013Травень 2013Червень 2013Липень 2013
Серпень 2013
Вересень 2013
Жовтень 2013
Листопад 2013Грудень 2013Січень 2014Лютий 2014Березень 2014Квітень 2014Травень 2014
Червень 2014
Липень 2014Серпень 2014Вересень 2014Жовтень 2014Листопад 2014Грудень 2014Січень 2015
Лютий 2015
Березень 2015
Квітень 2015Травень 2015Червень 2015Липень 2015Серпень 2015Вересень 2015Жовтень 2015Листопад 2015Грудень 2015Січень 2016Лютий 2016Березень 2016Квітень 2016Травень 2016Червень 2016Липень 2016Серпень 2016Вересень 2016Жовтень 2016Листопад 2016Грудень 2016Січень 2017Лютий 2017Березень 2017Квітень 2017
Травень 2017
Червень 2017
Липень 2017
Серпень 2017
Вересень 2017
Жовтень 2017
Листопад 2017Грудень 2017Січень 2018Лютий 2018Березень 2018Квітень 2018
Травень 2018
Червень 2018
Липень 2018
Серпень 2018
Вересень 2018
Жовтень 2018
Листопад 2018Грудень 2018Січень 2019Лютий 2019Березень 2019
Квітень 2019
Травень 2019
Червень 2019
Липень 2019Серпень 2019Вересень 2019Жовтень 2019Листопад 2019Грудень 2019Січень 2020Лютий 2020Березень 2020Квітень 2020Травень 2020Червень 2020Липень 2020Серпень 2020Вересень 2020Жовтень 2020Листопад 2020Грудень 2020Січень 2021Лютий 2021Березень 2021Квітень 2021
1234567891011121314151617181920
21
22
23
24
25
26
27
28
29
30
Українські новини |

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене – Олег Володарський (відео)

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене – Олег Володарський (відео)

 

ПУПОВИНА...

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»



Читайте також

Витягнув з ноги кулю і поїхав далі: у Мережі з'явилося відео стрілянини двох водіїв на трасі під Києвом

Грузин, який поклав життя за Україну: що відомо про загиблого на Донбасі військового

У Франківську зоозахисники випустили понад 200 червонокнижних кажанів, яких врятували взимку


Новини, статті, коментарі, з щохвилинним оновленням, зараз — на сторінках Ua24.pro



Ua24.pro — свіжі новини 24/7. Додати свою новину можна швидко зараз — тут