Додати новину
Січень 2010
Лютий 2010
Березень 2010
Квітень 2010
Травень 2010
Червень 2010
Липень 2010
Серпень 2010
Вересень 2010
Жовтень 2010Листопад 2010Грудень 2010
Січень 2011
Лютий 2011
Березень 2011
Квітень 2011
Травень 2011
Червень 2011Липень 2011Серпень 2011Вересень 2011Жовтень 2011Листопад 2011Грудень 2011
Січень 2012
Лютий 2012Березень 2012Квітень 2012Травень 2012Червень 2012Липень 2012Серпень 2012Вересень 2012Жовтень 2012Листопад 2012
Грудень 2012
Січень 2013
Лютий 2013
Березень 2013
Квітень 2013Травень 2013Червень 2013Липень 2013
Серпень 2013
Вересень 2013
Жовтень 2013
Листопад 2013Грудень 2013Січень 2014Лютий 2014Березень 2014Квітень 2014Травень 2014
Червень 2014
Липень 2014Серпень 2014Вересень 2014Жовтень 2014Листопад 2014Грудень 2014Січень 2015
Лютий 2015
Березень 2015
Квітень 2015Травень 2015Червень 2015Липень 2015Серпень 2015Вересень 2015Жовтень 2015Листопад 2015Грудень 2015Січень 2016Лютий 2016Березень 2016Квітень 2016Травень 2016Червень 2016Липень 2016Серпень 2016Вересень 2016Жовтень 2016Листопад 2016Грудень 2016Січень 2017Лютий 2017Березень 2017Квітень 2017
Травень 2017
Червень 2017
Липень 2017
Серпень 2017
Вересень 2017
Жовтень 2017
Листопад 2017Грудень 2017Січень 2018Лютий 2018Березень 2018Квітень 2018
Травень 2018
Червень 2018
Липень 2018
Серпень 2018
Вересень 2018
Жовтень 2018
Листопад 2018Грудень 2018Січень 2019Лютий 2019Березень 2019
Квітень 2019
Травень 2019
Червень 2019
Липень 2019Серпень 2019Вересень 2019Жовтень 2019Листопад 2019Грудень 2019Січень 2020Лютий 2020Березень 2020Квітень 2020Травень 2020Червень 2020Липень 2020Серпень 2020Вересень 2020Жовтень 2020Листопад 2020Грудень 2020Січень 2021
Українські новини |

Олег Володарський: «Андрій Головань — 30-річний сивий українець. На долю всього його покоління припало надскладне завдання» (відео)

Олег Володарський: «Андрій Головань — 30-річний сивий українець. На долю всього його покоління припало надскладне завдання» (відео)

 

Настільки повномасштабного макета більше ніде немає

Усього в музеї близько тисячі предметів, повязаних з російсько-українською війною. Є зразки обмундирування та зброї, уламки снарядів, муляжі гранат, макети бойової техніки, прапори, особисті речі військових, фотографії, дитячі малюнки й листи. Все це приносили учасники бойових дій.

— Цей музей є унікальний своїми експонатами, аналогів в Україні немає, – додає голова громадської організації «Спілка учасників бойових дій АТО Гайсина та Гайсинського району» Микола Данилюк, 57 років. — Він створювався людьми, які пройшли війну і знають, що це таке. Вони можуть розповісти про те, що бачили своїми очима. Наш музей знають не тільки в Україні, а й за кордоном. Були делегації з США, Англії, Іспанії, Нідерландів, Фінляндії, Білорусі. До речі, цікаво те, що музей відвідали вже чотири групи білорусів і жодна не залишала письмового відгуку. Усі бояться, хоча й захоплюються нашими воїнами й Україною. Та, на жаль, рівень патріотизму серед нас, українців, стрімко впав у порівнянні з 2014 роком. Люди, які не воювали і не воюють, стомилися від війни, хоча й не знають, що це таке. Але шлях до перемоги тільки один – не здавати позицій. Через це вважаю неправильним, що на День Незалежності в Києві не було військового параду. Він не лише підняв би бойовий дух народу, але й показав Росії, що ми на коліна перед нею не станемо. Бо в нас є сильна армія і є чим дати відсіч. За останні пять років зявилася нова військова техніка, відремонтована стара. Словом, є що показати і треба показувати. Адже, крім українців, доля нашої країни нікого не цікавить. І Європа, і наші олігархи захищають, перш за все, свої економічні інтереси. І лише народ в усі часи залишається незламною силою. Саме тому необхідно, аби люди не забували, що, крім буденного життя тут, є ще страшна війна на сході країни. Важливо, щоб наші земляки просто приходили в музей, приводили своїх дітей, пройшлись Алеєю Слави і помолилися за героїв, які віддали своє життя заради України.

Джерело: https://m.gazeta.ua/articles/region-newspaper-lyudy/_nastilki-povnomasshtabnogo-maketa-doneckogo-aeroportu-bilshe-nide-nemaye/924878

Андрій Головань, учасник російсько-української війни, директор музею АТО міста Гайсин Вінницької області

— Сину, іде війна!

Стогне земля з яворами.

Сину, що буде з нами?!

— Мамо, ніхто не зна!

— Сину, летять літаки,

З неба летять у вічність...

— Мамо, ще буде січа,

І обеліски, й горбки...

— Сину, моє дитя!

Мріє моя єдина!

— Мамо, ти в мене одна!

Ти – це моя Україна!

Мамо, іду... Прости...

— Візьми собі хрестик натільний.

— Мамо, все краще – ти,

Світ, що любити навчила!

— Сину, моє дитя!

Боже святий, відпускаю...

Бо Україна одна

У серці з краю й до краю.

Автор Любов Геньба

Привітне й затишне місто вирує звуками буденного життя: шумом автомобілів, гомоном голосів, музикою, котра лунає з кав’ярень та магазинів… А в центрі міста Алея Слави на честь воїнів, котрі загинули в російсько-українській війні, поруч з якою розташувався музей АТО. Біля музею нас зустрічає його директор, учасник російсько-української війни, волонтер Андрій Головань. 30-річний сивий українець. На його долю і долю всього його покоління припало надскладне завдання: віднайти й повернути усім нам СПРАВЖНЮ Україну. Ми вже не маємо ані часу, ані змоги закривати очі на правду: наша країна вже сотні років по-справжньому нам не належить, адже й досі на теренах нашої країни чимала кількість вати, сепаратистів та колабораціоністів.

А вони, молоді, котрі виховувалася вже в незалежній Україні, не допускають навіть думки про те, що наша країна може не бути незалежною. Це покоління, котре непомітно для нас виросло і, вільне від совкових ідеалів й комуністичних наративів, стало набагато дорослішим та свідомішим за нас. Вільне та сильне покоління вже незалежної України, в програмі «Сповідь» я називаю їх ровесниками України.

Вони на Майдані, на війні, в тилу днями й ночами, не шкодуючи сил і часу, а інколи навіть життя, допомагають нашій країні вистояти та перемогти в боротьбі із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Вони опинилися на гребені ВІЙНИ. Тоді, коли вона почалася, їм було по 20, 25 років, а декому ледве виповнилося 18. Ця війна викрила те, що один 20-річний син НЕЗАЛЕЖНОЇ України часто виявлявся набагато свідомішим та рішучішим за десяток 40-, 50-річних чоловіків. Мені завжди складно перед ними. Хочеться опустити очі від усвідомлення того, що моє покоління не зробило нічого для того, щоб ця війна їх не торкнулася.

І зараз ми маємо усвідомити, що весь нас життєвий досвід, котрим ми прагнемо навчати та повчати молодь, виявився безсилим перед обличчям війни, в котре вони сміливо та безжально зазирнули. Саме тому ми маємо слухати та чути їх. Це вже країна наших дітей. Ми прожили життя так, ніби маємо право робити з Україною все, що нам заманеться, а насправді ми не отримали цю землю у спадок від предків, котрих так часто забуваємо, чи в користування від якоїсь з держав. Ми позичили її у наших дітей. І тепер вони, ціною власних життів, розплачуються за НАШІ борги.

Назар Суденков, Олексій Грицан, Олег Левченко, Андрій Головань… І ще тисячі таких звичайних і водночас надзвичайних хлопців та дівчат, котрі пішли захищати нас, своїх недбалих і байдужих батьків. Це дуже страшно визнавати. Страшно, соромно й боляче. Але й далі ховатися від цієї правди вже не можна. Ми мусимо навчитися жити з цією правдою. Адже вони взяли на себе тягар спокутувати нашу провину: боронити та відбудовувати рідну країну. Нам залишається просто йти за ними, поруч з ними й допомагати та підтримувати цих раптово вже не дітей, котрі саме з нашої вини так рано подорослішали. І в цьому буде більше совісті, мудрості, гідності та любові.

Вже настав час нам усім взятися за руки, стати пліч-о-пліч і, піднявши очі до неба, помолитися Всевишньому. Наша сила в єдності. Але після стількох років розбрату та поневірянь, об’єднати нас зможе лише Бог та Любов. Єдність та молитва — це та сила, перед якою не вистоїть ані зовнішній, ані внутрішній ворог. Досі нас об’єднувала система, страх, безвихідь. Зараз вже настав етап переусвідомлення помилок та їх виправлення. В цьому є глибинна, Божа мудрість: розповідати дітям про наші помилки, визнавати їх, спокутувати та допомагати не повторювати. Адже безвідповідальність ледве не привела країну до катастрофи.

Все лише починається. Жовто-синя Нація рухається пустелею очищення й каяття, котра випалює з нас рабську залежність і страх перед безжальним північним людожером. Ми нарешті починаємо усвідомлювати, що ми, українці, — нащадки русів, нащадки Русі, а наші самозвані брати, прямі спадкоємці андрофагів (андрофаги — плем’я, яке мешкало на пн. Скіфії (Геродот, Історії, IV, 18, 106, 125). Прізвисько своє (з грец. — «людожери») одержали, мабуть, через звичаї ритуального канібалізму. Вели рухливий спосіб життя і одягалися, як і Скіфи, але мова в них була іншою. Геродот пише, що вони мали найдикіші звичаї серед скіфів та їхніх сусідів, у них не було ні прав, ні законів. Це може означати, що вони були войовничими і не дотримувалися норм права тих часів. — прим. ред.)

Ми розмовляли з Андрієм в музеї АТО. Він збирався балотуватися на місцевих виборах. Це уважний, чуйний та небайдужий чоловік. Він уміє слухати та чути. Ця людина варта поваги й варта того, щоб бути почутою. Андрій втратив друзів на цій на війні. Тих, кого знав з дитинства, з ким дружив змалечку. І цей біль назавжди залишиться з ним. Відлуння цього болю видно в його очах, у словах, у вчинках. Там, у Гайсині, Андрій не самотній у своїй потужній та дієвій любові до Батьківщини. В цьому місті згуртований колектив однодумців й патріотів. Вони ревно ставляться до України. І це правильно. Вони вивчили цей урок на війні. А це страшна та жорстока школа. Андрій говорив про Україну, заради якої ризикував життям. Розповідав про країну, якою він її бачить і якою буде розбудовувати.

Андрій говорив, а я слухав його і молився про те, щоб усі ми, ті, кому так небайдужа Україна, нарешті об’єдналися. Так, вони можуть в чомусь не погоджуватися один з одним, можуть мати різні погляди на багато запитань. Це нормально. Це правильно. Головне те, що ми любимо свою країну. І якщо ми хочемо її розбудувати — ми зобов’язані слухати та чути одне одного. Затишний, створений з любов’ю музей у затишному місті Гайсин. Щирі, справжні, небайдужі українці, котрі бережуть пам’ять про тих, хто не повернувся з цієї війни. Вони з теплом та турботою ставляться до кожного аркуша, кожної фотографії, кожного дитячого малюнку. Це пам’ять та віра. Це НАЦІОНАЛЬНЕ НАДБАННЯ. Це шана новітнім українським ГЕРОЯМ. Це те, що кожен з нас має знати, поважати та шанувати. Новітня історія, новітні герої. Єдине, що залишається незмінним протягом віків, це найважливіше для нас: Бог і Україна.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Андрій Головань, учасник російсько-української війни, директор музею АТО міста Гайсин Вінницької області



Читайте також

У центрі Києва провалився асфальт: обмежено рух транспорту

За час пандемії виявили більше 100 млн випадків коронавірусу

28-го січня очікуються складні погодні умови


Новини, статті, коментарі, з щохвилинним оновленням, зараз — на сторінках Ua24.pro



Ua24.pro — свіжі новини 24/7. Додати свою новину можна швидко зараз — тут